Дитяча казка маленький принц глава 25
- Люди забираються в швидкі поїзди, але вони вже самі не розуміють, чого шукають, - сказав маленький принц. - Тому вони не знають спокою, кидаються то в один бік, то в іншу.
Потім додав:
- І все марно.
Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в цукрі. Звичайно тут колодязь - просто яма в піску. А це був справжній сільський колодязь. Але села тут ніде не було, і я подумав, що це сон.
- Як дивно, - сказав я маленькому принцові, - тут все приготовлено: і воріт, і відро, і мотузок.
Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити воріт. І воріт зарипіла, як старий флюгер, що довго іржавів в тиші.
- Чуєш? - сказав маленький принц. - Ми збудили колодязь, і він співає!
Я боявся, що він втомиться.
- Я сам витягну, - сказав я, - тобі це не під силу.
Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам'яний край колодязя. У вухах ще бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.
- Мені хочеться цієї води, - сказав маленький принц. - Дай мені напитися.
І я зрозумів, що він шукав!
Я підніс цебро до його губ. Він пив, заплющивши очі. Це було, як на бенкеті. Вода ця була непроста. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від скрипу ворота, від зусилля моїх рук. Вона була як дарунок. Коли я був маленький, так світилися для мене різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці, співом органу в годину опівнічної меси, лагідними усмішками.
- На твоїй планеті, - сказав маленький принц, - люди вирощують в одному саду і п'ять тисяч троянд. І не знаходять того, що шукають.
- Чи не знаходять, - погодився я.
- Але ж то, чого вони шукають, можна знайти в одній єдиній рожі, у ковтку води.
- Так, звичайно, - погодився я.
І маленький принц сказав:
- Але очі не бачать. Шукати треба серцем.
Я випив води. Дихалося легко. На світанні пісок такої барви, як мед. І від цього теж я був щасливий. З чого б мені сумувати.
- Ти повинен виконати обіцянку, - стиха сказав маленький принц, знову сідаючи коло мене.
- Яке слово?
- Пам'ятаєш, ти обіцяв. Намордник для мого баранця. Я ж відповідаю за ту квітку.
Я дістав з кишені свої малюнки. Маленький принц подивився на них і засміявся:
- Баобаби у тебе схожі на капусту.
А я-то пишався своїми баобабами!
- А у лиса твого вуха. Точно роги! І які довгі!
І він знову засміявся.
- Ти несправедливий, дружок. Я ж ніколи нічого не вмів малювати - хіба що удава в натурі та зсередини.
- Ну нічого, - заспокоїв він мене. - Діти й так знають.
І я намалював намордник для баранчика. Віддав малюнок маленькому принцу, і серце у мене стислося.
- Ти щось задумав а я не знаю.
Але він не відповів.
- Знаєш, - сказав він, - завтра виповниться рік, як я потрапив до вас на Землю.
І замовк. Потім додав: - Я упав зовсім близько звідси.
І почервонів.
І знову, бозна чому, важко стало у мене на душі. Все-таки я запитав:
- Значить, тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти не блукав тут один, за тридев'ять земель від людського житла? Ти повертався до місця, де тоді упав?
Маленький принц зашарівся ще дужче.
А я додав нерішуче:
- Може бути, це тому, що виповнюється рік.
І знову він почервонів. Він не відповів на жодне моє запитання, але ж коли краснеешь, це означає "так", чи не так?
- Неспокійно мені. - почав я.
Але він сказав:
- Пора тобі братися до роботи. Іди до своєї машини. Я буду чекати тебе тут. Приходь завтра ввечері.
Однак мені не стало спокійніше. Я згадав про лисицю. Коли даєш себе приручити, потім доводиться й плакати.