Анекдоти про плачу на
ЯК Я взяв заручників
Справа була в Москві. У відділення, куди мене перевели з реанімації, прийшла завідуюча і сказала:
- Ви - паліативна хвора, вам в лікарні робити нічого. Потім в режимі монологу вона повідомила, що капати мене все одно треба, тому мені можна залишитися на комерційній основі. Слово «паліативна» було несподіваним і новим. Ми з переляку погодилися. Завідуюча, до речі, виявилася непоганим лікарем.
І ось, лежу я в платній палаті. Одна біда - кнопка виклику не працює. А пересувалася я тоді з великими труднощами. Але змирилася ніби. Поки одного разу не була розбуджена прибиральницею, бо плавала в теплому і червоному - випав підключичний катетер. Легка паніка не завадила розумниця-сестрам встигнути мене відкачати, проклинаючи мовчати кнопку. Тому що прибиральниці, виявляється, далеко бігати довелося, всіх скликаючи.
А тут ще в палату навпроти зовсім важкого діда поклали. Через дверний отвір я спостерігала, як він задихався, стогнав і тягнув руку в марною кнопці. Загалом, треба було пильнувати над ним. І тоді я стала вимагати ремонту системи виклику. Хоча б заради діда ...
Тричі приходила делегація з проректора по госпчастині, глави фірми ремонтників і дядьки-рокера в якості електрика. Дядько був в косухе і бандані з черепами. Загалом, наш така людина. Панелі над ліжком він розгвинчуватися і загвинчував, делегація йшла, а до вечора все знову відрубували.
- Коротше, изобрази там бурхливу діяльність, відгвинтити-розгвинтити, розумієш, і давай, вільний ... По-швидкому там.
Дядько-рокер мляво дакнул.
Чи не знав він, що зі мною так не можна. Ось саме так можна зі мною. Палата моя закривалася зсередини на ключ. Закінчивши, рокер не став мене обнадіювати миготінням лампочки, сказавши, що подивиться пізніше. Пішов до виходу - смикнув за ручку дверей і здивувався:
- А вийти ... це ось як?
- А ніяк, - кажу. - Тепер ви - мій заручник.
Він зосереджено подивився на двері.
- А додому-то мені як?
- Ніяк, - кажу. - Телефонуйте шефу. Поки сигналізація не запрацює, намагатися піти додому марно.
І починаю розповідати йому про жахливе становище лежачого хворого з непрацюючою кнопкою виклику.
- Так мене ж сім'я чекає, - тупо повторив він.
- Так і мене чекає, - кажу. - Дуже чекає. Розумієте? І я не хочу тут залишитися без працюючої кнопки виклику, за яку я до того ж плачу.
- Так адже він все одно вам її не починаєш, - сумно зізнався мій заручник. - Адже йому цей ваш господарник-проректор досі гроші не заплатив за систему. Адже вони намертво вперлися обидва. Чи не полагодять ж все одно.
- Значить, ви залишитеся зі мною, - кажу. - Давайте чай пити. Є Гаяне плитка шоколаду. Скільки років вашим дітям-то?
У цьому місці належить написати: «Непомітно промайнули чотири години п'ятничного вечора». Шеф ремонтників ржал в трубку - не допомогло. Кричав матом, вимагав, щоб медсестри відімкнули двері. Але тут з'ясувалася ще одна, раніше невідома родзинка нового ремонту. Замки до дверей, які в разі чого повинні були відкриватися зовні медперсоналом, мали внутрішню блокування. І, зачинившись, я могла творити всередині все, що завгодно і скільки завгодно. Крім того, медсестри явно були на моєму боці.
- Він вас там не ображає? - питала чергова сестра через двері.
- Тут я ображаю, - відповідала я брутально.
Незабаром стокгольмський синдром вступив в свої права. Дядько-рокер назвався Пашею і став сам подзвонювати шефу, колоритно лаючись і шукаючи мого схвалення. Шеф почав здавати позиції, став нудно пояснювати, що доступ до системи лише через господарника-проректора, а той вже у себе на дачі.
- Так я теж хочу живий на дачу, - кажу. - Нехай повертається.
Потім ми з Пашею розповідали один одному медичні страшилки. Він з повлажневшімі очима - історію про доктора, не вийшов до приймальні до пацієнта, який опинився його рідним сином. Загалом, там всі померли ...
Клацання продовжилися. І ось тут мій заручник каже:
- А я в туалет хочу.
- Буває, - кажу. - Але я ж не зі зла, ви розумієте. Ніяк не можна зараз в туалет.
Він ще помовчав і каже:
- Дуже хочу. Я швидко. Я пописати тільки ...
- Ні, - кажу. - Ось там відерце в кутку, а я відвернуся.
Паша встав, помовчав трохи і по-дитячому так:
- Не можу. Я швидко збігаю, повернуся і сам замкнися. Ви тільки мені повірте. Туалет-то двері в двері. Я ж не обману.
- Ех, - думаю, - скільки вже зроблено, і ...
А він стоїть - боязкий рокер з чесними очима. У черепушці весь ...
Випустила я його. А він і справді повернувся, тут же зачинився і віддав ключ мені.
Через півтори години за дверима пролунали знайомі голоси: формально важливий голос проректора і втомлено-хто ненавидить - шефа ремонтників. Вони запропонували протестувати систему. Мій заручник Паша відразу виявив хитрість і зажадав переробити. Через півгодини вони прийшли знову. На цей раз Пашу їх робота влаштувала. І він, показавши мені на якісь мікролампочкі, сказав, що ось тепер уже все по-справжньому.
Напевно, вони образилися, бо, запитавши, чи мене влаштовує, пішли, навіть не забравши з собою Пашу. Той доїв мою шоколадку і, прощаючись, запитав:
- А можна я буду вас відвідувати?
- Звичайно, - кажу. - А ви любите дивитися на крапельниці?
І, до речі, він заходив потім, так.
На початку 90-років я працював у шведській фірмі "Indastrial Building System AG".
Оскільки я добре володів англійською і українською мовами, шеф, Sonny Farby, вирішив послати мене в Сибір з метою прищепити ділову атмосферу сибірського краю і заодно, між справою, прикупити 2-3 тисячі тонн алюмінію !?
На перший погляд таке завдання здається абсолютно фантастичним і абсурдним. Але оскільки в Горловкае у мене були хороші друзі, не своєю волею потрапили "під глибину сибірських руд", не про вас будь сказано, я зумів переконати шефа послати мене в Горлівка. Тим більше, що перед цим "Союз Товаро-виробників і підприємців" Горловкаого краю надіслав мені довіреність на ведення справ від їх імені та дорученню. Крім цього було надіслано запрошення мого шефа відвідати Горлівка. Після цього, незважаючи на тотальну недовіру до українського бізнесу, бос вирішив послати мене на розвідку. Забігаючи вперед, хочу сказати, що я привіз із Сибіру пропозицію на створення Холдингу, підписана власниками ряду "шахт, заводів і пароплавів" Горловкаого краю. Пропозиція підписав і чинний тоді губернатор.
Але розповісти я вам хотів нема про моєї комерційної діяльності вУкаіни, а про випадкову зустріч з чудовими артистами Олександром Ширвиндтом і Михайлом Державіним.
З визначних пам'яток, в готелі був буфет, в якому смачно готували яєчню. Втім, інші страви я брати остерігався, через їх непривабливість і дивний запах. Але це до слова. У цьому ж буфеті був своєрідний клуб "ділових людей", в основному з представників Кавказу і Азії. Багато було і євреїв. Готель був забита від верху до низу.
Ширвіндт і Державін приїхали в збірній бригаді артистів - Вокально-Інструментальний Ансамбль, співаки, приїхав ансамбль Надії Бабкіної. Як то кажуть, "збірна солянка".
- Шановний, зачем обманиваш? Ти в цю маленьку трубку Гавар'я з Ташкент !?
- Хоп, набері номер маей жени, - з недовірою в голосі промовив азіат.
- А я його знаю? - запитав Мойсей.
- Я тибе напишу, - відповів товстун.
Адміністратор набрав номер, вказаний азіатом і вручив йому трубку.
Не знаю про що товстун говорив зі своєю дружиною, але на його фізіономії було захоплення, змішане з повагою до цього чуда техніки.
І тут посипалися прохання з усе сторін. Кому в Тбілісі, кому в Біробіджан, кому в Москву!
Але товстун викликав адміністратора в коридор для, як він висловився: "Савершена сікретнава прідлаженія". Залишається в буфеті розчаровано повернулися за свої столики, розуміючи, що зателефонувати їм уже не вдасться.
- Шановний, диля тібя все чьто хочішь, але в даний мамент - нильзя! Важливий ДЕЛ у мне.
Увечері я прийшов в буфет повечеряти. Там вже сиділа вся артистична тусовка і "заправлялася" перед від'їздом.
- Зачем тібе база. Ти чьто, ОБХСС? Пачему знаіш що я директор база? Чито праверят хочиш?
Ти здес пасматрі телефон!
- НЕТ никакой бази в номере! В Ташкент моя база!
- Вах! -Вигукнув узбек. - Міне Мойсей піредлагал якусь падставку диля ця труба, але я нє взяв. Дорого! 300 доларів просять. Я нє захотел. Я і так тисячі доларів за телефон віддав. Зачем міні падставка. Када Мойсей (адміністратор) бив здес, трубка Гавар'я Беза всякої бази. НЕТ, сламался трубка. Піріеду дамою, Пачіно.
Всі переглянулись між собою.
- Нда, - сказав Ширвіндт, - готель доведеться перейменувати. Чи не "Вогні Єнісею", а в "Вогні Мойсея" :)
Але дурного товстуна ніхто не шкодував. anekdot.ru »