Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків - іноземна мова
1.3 Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків
Інтертекстуальність вивчається вже кілька десятиліть, проте, класифікація інтертекстуальних елементів і зв'язують їх міжтекстових зв'язків і раніше залишається проблемним питанням. Найбільш послідовними дослідниками в питаннях типологізації інтертекстуальних елементів залишаються закордонні дослідники П.Х. Тороп і Ж. Женетта. З українських вчених свою систему класифікації інтертекстуальних зв'язків і елементів запропонувала Н.А.Фатееева [41,42].
Відповідно до класифікації Фатєєвої, інтертекстуальні елементи поділяються на власне інтертекстуальні, що утворюють конструкцію «текст у тексті»; паратекстуальность; метатекстуальность; гіпертекстуальності; архітекстуальность.
«У краї солоному НЕ зійти зерну,
Але хто не вірив чуду в годину жорстокий? -
Що розповість про минуле мені Пушкінські рядки?
Сторінки милі я розверну.
Знову, знову «непогожий день потух»,
Обірваний пронизливим «але якщо»!
Не вся ль душа моя, мій світ не весь чи
У словах тепер тремтить двох? »[42; С.26]
Можливі також цитати, атрибуція яких нагадує загадку і передбачає звукову розшифровку. Класичний приклад подібних цитат знаходиться у вірші А. Вознесенського «Здогад»:
«Ну чому він стільки разів про ос,
сисних вісь земну, вимовляє?
Він, не усвідомлюючи, вимовив: «Ося» ...
Поети люблять ім'я повторювати -
«Сергій», «Володимир» - крізь земну осип.
Він ім'я забув, що він хотів сказати.
Він по собі зітхнув на тисячу років назад:
У прозі та поезії Вознесенський звертається до одного і того ж інтертекст.
Так, в есе «О» в рядках про поезію Мандельштама огласовка на -ос- / -со- з дзвінким варіантом -оз-, задана поетичним вертикальним контекстом, зберігається: «Мене мучать оси з класичних сот зниклого поета:« Озброєний зору вузьким ос . »,« Оси заповзають в троянду в кабіні ролс-ройс »,« оси важку троянду смокчуть. », Оси, в яких просвічує ім'я поета. Особливо багато ос цієї осені ».
Інтертекстуальність нейтралізує кордон між формальним виразом текстів по осі «вірш-проза», і будь-який художній текст виявляє прагнення стати «текстом в тексті» або «текстом про текст», тобто народжується на основі творчого синтезу елементів попередніх текстів, як «своїх», так і «чужих».
Цитат з точною атрибуцією протистоять цитати з розширеною атрибуцією. Розширенню часто супроводжує невизначеність атрибуції: так, у Є. Баратинського знаменита фраза французького філософа Декарта «Мислю, отже, існую» присвоюється «дивака»:
«Між мудрецями був дивак:
«Я мислю, - пише він, - тож,
Я, безсумнівно, існую ».
Ні! любиш ти, і тому
Ти існуєш, - я зрозумію
Швидше за істину таку »[42; 27].
Більшість цитат, використовуваних в художніх текстах, що не атрибутувати. Найпростішим способом закодувати цитату є приєднання частки заперечення «не» до добре відомих цитат зі шкільної програми, наприклад з Лермонтова: «У будинку вечеряли. На вечерю була ні риба, ні м'ясо. Чи не виходжу жоден не на дорогу, не спереду не туманний шлях не блищить, ніч не тиха, душа не дослухається богу ... ». Органічність переходу задається подвійним повторенням заперечення в загальномовне фразеологічному звороті.
Одним із способів маркування цитати є «закавичіваніе». Цитата, взята в лапки, легко розпізнається, а її значення розширюється і виходить тільки за рамки певного стилю.
У художніх текстах оповідач або персонаж можуть користуватися цитатою як елементом словника. В цьому випадку неатрібутірованная цитата використовується як первинний засіб комунікації. Наприклад, у Л. Толстого в «Анні Кареніній» використовуються цитати-репліки. Так, Облонский і Левін за обідом обмінюються пушкінські рядки: «Облонский - Левіну:« Пізнаю коней завзятих з якихось їх таврам, юнаків закоханих дізнаюся по їхніх очах ». Левін - Облонських: «... все-таки« з огидою Новомосковськ життя мою », я тремчу і проклинаю, і гірко скаржуся ...». Частково спотворені цитати-репліки імітують у Толстого розмовну мову освічених людей і відтворюють акт пригадування.
До власне інтертекстуальним елементів, що створює конструкції «текст у тексті», відносяться і алюзії. Алюзія - запозичення певних елементів прецедентного тексту, за якими відбувається їх впізнавання в інтертекст, де і здійснюється їх предикация. Візьмемо, наприклад, алюзію, орієнтовану на «шкільні цитати» у В. Нарбиковой в повісті «План першої особи. І другого »:« Я говорив, що в красі жити не можна, що нічого не вийде », - це слова героя, який носить знаменну прізвище Достоєвський. З елементів «краса» і частини прізвища героя «Достоєвський» складаємо класичні слова Достоєвського «краса врятує світ», які в загальному хаосі цитат і алюзій нарбіковской прози відразу знижуються на кілька регістрів, отримуючи загальний ознака «навпаки», так як далі йде: « вона вказала туди, де була краса. У тому місці, де все було для краси, краси не було ».
Свідома алюзія є таке включення елемента «чужого» тексту в «свій», яке має модифікувати семантику останнього за рахунок асоціацій, пов'язаних з прецедентним текстом; якщо ж при таких змінах сенсу не виявляється, то має місце несвідоме запозичення.
Існує два типи алюзій: алюзії з атрибуцією та неатрібутірованние алюзії. Алюзії з атрибуцією, беручи до уваги внутрішню форму цього слова (від латинського allusion - жарт, натяк) не можуть бути поширеними. Атрибутувати алюзію в чистому вигляді зустрічаємо в тексті Л. Губанова «Дзеркальні осколки»: «Але замовив мені білі вірші стукач Єсеніна - людина чорний». Однак і тут алюзія, по крайней мере, подвійна: вона відсилає не лише до тексту Єсеніна «Чорна людина», а й «Моцарту і Сальєрі» Пушкіна; есенинская тема при цьому більш виразна, оскільки «Чорна людина» Єсеніна закінчується словами: «Я один. І розбите дзеркало. », Коррелирующими з назвою вірша Губанова.
Нерідко атрибуція є загадку. З подібним явищем зустрічаємося в тексті «Пам'яті Демона» Б. Пастернака. Текст Пастернака повний алюзій до «Демона» Лермонтова. Тут "інтертекстуальні об'єкт" атрібутіруется за допомогою алюзій, в тому числі і інтермедіальних: «Фаусту прикидався пуделем, / Жінкою до пустельника входив. / Простягається над божевільним Врубелем / Гострий кут демоновскіх крив». Такі ж бесподлежащние конструкції є і у Пастернака: «Приходив ночами / В блакиті льодовика від Тамари, / Парою крив намічав. / Де гудіти, де кінчатися кошмару». Таким чином, властивістю нести аллюзівний значення мають не тільки одиниці лексичного рівня, а й граматичного, а іноді навіть словообразовательного.
Атрибуція може мати і максимально широкий характер - на рівні всього стилю поета і письменника, коли саме його ім'я і є максимально широка алюзія. До таких алюзій належать рядки Ахматової з «Північних елегій»: «Росія Достоєвського. Місяць / Майже на чверть прихована дзвіницею ».
Найчастіше доводиться мати справу з неатрібутірованнимі алюзіями. Вони за своєю внутрішньою структурою побудови міжтекстових відносини найкраще виконують функцію відкриття нового в старому. Відкриття вимагає зусиль з боку Новомосковсктеля, що породжує додатковий стилістичний ефект. Цікавий в цьому відношенні «містифікований переклад» в «Подвиг» Набокова. Герой роману в еміграції розмірковує про ставлення іноземців до російської літератури: «Йому подобалася закоханість англійців в Чехова, закоханість німців в Достоєвського. Якось в Кембриджі він знайшов в номері місцевого журналу шістдесятих років вірш, холоднокровно підписана «А. Джемсона »:« Я йду по дорозі один, мій кам'янистий шлях простягається далеко, тиха ніч і холодний камінь, і ведеться розмова між зіркою і зіркою ». Слова англійця, передані В. Набоковим в прозі по-російськи, відтворюють віршовані рядки Лермонтова. Їх дізнається кожен, хто знайомий з російською поезією. І все ж при повній їх впізнаваності видно, наскільки прозаїчний переклад далекий від оригіналу. На цьому і грає Набоков: прозаїчний варіант навмисно «знижує» високий сенс поетичного першотвору і робить текст «безликим» - в ньому нічого не залишається від власне «лермонтовського» стилю поетичного вираження [42; 25-36].
У типології виділяються «центона тексти». «Центона тексти являють собою цілий комплекс алюзій і цитат (в більшості своїй неатрібутірованних) і мова йде не про введення окремих« інтеркстов », а про створення якогось складного мови іносказання, всередині якого семантичні зв'язки визначаються літературними асоціаціями» [42; С.31] . Загальна аллюзівная навантаженість тексту характеризує текст вірша Л. Губанова «На смерть Бориса Пастернака», який, крім перерахованих вище інтертекстуальних елементів, включає і компоненти тексту, створені за методом «зрощення» цитатних атомів різних поетів: «Те вбитий не камінь - наведено цвях [Цвєтаєва ] і холодна розлуки шерсть [Мандельштам]. І порожньо після Вас зовсім - НЕ солов'ї, одні горобці. А хто співає, так ті в Черкасах [Мандельштам] иль на нейтральній смузі [Висоцький]. Наш шлях хоч голодний, але ясний [Мандельштам], і ми ще потреплят світ, як це робив рудий Разін і хлєбниковський говір лір ».
У типології, запропонованої Н.А.Фатеевой [42; 25-36], виділяють паратекстуальность, або відношення тексту до свого назвою, епіграфа, післямові. Так, існують цитати - заголовки. Назва містить в собі програму літературного твору і ключ до його розуміння. Формально виділяючись з основного корпусу тексту, заголовок може функціонувати як у складі повного тексту, так і незалежно - як його представник і заступник. У зовнішньому прояві назву постає як метатекст по відношенню до самого тексту. У внутрішньому прояві назву постає як субтекст єдиного цілого тексту. Тому, коли заголовок виступає як цитата в «чужому» тексті, вона являє собою інтертекст, відкритий різним тлумаченням. Як будь-яка цитата, назва може бути чи не бути атрибутувати, але ступінь впізнаваності неатрібутірованного заголовки завжди вище, ніж просто цитати, оскільки воно виділено з вихідного тексту графічно.
Письменник в готовому вигляді запозичує чужі великі формули, конденсуючі художній потенціал стоїть за ними тексту, і нашаровує на них новий образний зміст. Наприклад, в поемі Н. Асєєва «Маяковський починається» заголовки виконують «рамкову» функцію по відношенню до долі Маяковського: на самому початку зустрічаємо назву його першої трагедії «Володимир Маяковський», в кінці поеми фігурує монолог Маяковського «Про погані».
Назви власних назв - топонімів, виведених в заголовок, також завжди значимі. Так, Євтушенко, відгукуючись на смерть Ахматової, дуже точно грає на протиставленні Ленінград / Петербург, заданому у вірші «Ленінград» Мандельштама (в тексті «Петербург, я ще не хочу вмирати.»): «Вона пішла, як ніби-то навік / Повернулася до Харкова з Ленінграда ». Образний потенціал рядків Євтушенко розкривається через сполучну функцію назв, яка утворює «петербурзький інтертекст», що проходить через всю російську літературу. У XX ст. серед численних «Петербургів» початку століття, в тому числі роману А. Білого, виділяється «Остання Харківська казка» Маяковського. Специфікація «Петербурзький» задає крос-жанрову єдність численних текстів російської літератури. Назва ж Мандельштама «Ленінград» несе в собі семантику «перерви традиції», втрату пам'яті поетичного слова.
Метатекстуальность, або створення конструкцій «текст про текст», характеризує будь-який випадок інтертекстуальних зв'язків, оскільки, будь то цитата, алюзія, назву або епіграф, всі вони виконують функцію представлення власного тексту в «чужому» контексті. За контрастом з ними переказ, варіація, дописування чужого тексту і інтертекстуальний гра з прецедентними текстами являють собою конструкції «текст у тексті про текст».
Варіації на тему певного твору, коли його рядок або кілька рядків стають імпульсом розгортання нового тексту, виносить на поверхню те, що в прецедентному тексті, що задає тему, «розкрилися виразні формули, придатні для різних тематичних вимірів» [24; 293]. Класичним прикладом подібних варіацій можна вважати «Тему з варіацією» Пастернака, особливо «наслідувального» варіацію, започаткована ще збігаються з початком «Мідного вершника» Пушкіна.
З ще одним проявом відкритої інтертекстуальності стикаємося, коли мова йде про дописування «чужого» тексту. Добре відомо, що В. Брюсов написав продовження «Єгипетських ночей» Пушкіна, до назви яких приписав два підзаголовка: «Поема в 6-ти розділах (Обробка і закінчення поеми О. Пушкіна)».
Особливий тип интертекстуальной зв'язку виявляється при мовній грі з прецедентними текстами і їх представниками-специфікаторами, за якими ці тексти впізнаються. Так, у В. Нарбиковой в повісті "Пекло як Так аД як дА" в контексті «Попофф як лідер країни з піною у рота поліз на Трою, яка билася з-за Олени, вже впавши на підлогу. Ангел як болгарин, як молодший брат українського став битися, як і Попофф, проти Трої, і Троя була переможена. Ці троє зчепилися через Олени, через її краси »- так на мовному рівні обігрується історія Трої, вплутався у війну через Олени, при цьому відновлюються варіанти церковно-слов'янської форми числівника троє: Трої, троя» [42; 34 ]. Таким чином, граматичні архаїзми в сучасній поезії і прозі інтертекстуальності за своєю сутністю.
Таким чином, типологічно виділяються шість класів інтертекстуальних елементів, які обслуговують різні види міжтекстових зв'язків:
1.Собственно інтертекстуальність, конструкція «текст у тексті», що включає цитати й алюзії;
2.паратекстуальность, що характеризується співвідношеннями «назву-текст», «епіграф - текст»;
3.метатекстуальность, що характеризується створенням конструкцій «текст про текст»;
4.гіпертекстуальность, що характеризується створенням пародій на прецедентні тексти;
5.архітекстуальность, що характеризується жанровою зв'язком текстів;
6.інтертекстуальние явища: інтертекст як троп, інтермедіальних стежки, запозичення прийому, впливу в області стилю.
ГЛАВА II. Інтертекстуальні зв'язку в творах Л. Філатова
Інформація про роботу «інтертекстуальний зв'язку в художньому тексті (на матеріалі творчості Л. Філатова)»
Розділ: Іноземна мова
Кількість знаків з пробілами: 77696
Кількість таблиць: 0
Кількість зображень: 0