Переказ - всі вони божі тварі

Суздальцева Т. В.

Передмови теж навряд чи зможуть справити враження на звичайного Новомосковсктеля: «Професійна інтерпретація епізодів строго наукова і може бути вельми цікавою для повсякденної діяльності будь-якого ветеринарного фахівця, де б він не працював ...».

І ці книги дивні. У передмові до однієї з них йдеться: «Джеймс Херріот непрофесійний письменник. Він ветеринар ». Але якщо ми відкриємо його книги, то переконаємося, що він, дійсно, не письменник - він ПОЕТ. Поет в найвищому сенсі цього слова, бо для нього «життя і поезія - одне».

Про фермерів і їх коровах

Ось розповідь з багатообіцяючою назвою «Ніколи не приїдається диво»:

Ні, в підручниках ні слова не говорилося про те, як на дотик відшукувати в темряві потрібні мотузки і інструменти, як забезпечувати асептики за допомогою полуведра ледь теплої води. І про камені, впиваються в груди, - про них теж не згадувалося. І про те, як мало-помалу німіють руки, як відмовляє м'яз за м'язом і перестають слухатися пальці, стиснуті в тісному просторі.

І ніде ні слова про наростаючу втоми, про щемливим відчутті безнадійності, про зародження паніки ...

Звичайно, я б міг вдатися до ембріотомію: захопити шию теляти дротом і відпиляти голову. Скільки разів подібні отелення завершувалися тим, що стать усеівалі ноги, голова, купки нутрощів! Є чимало товстих довідників, присвячених способам розчленування теляти на частини в материнській утробі.

Але жоден з них тут не підходив - адже теля був живий! Один раз ціною великого напруження мені вдалося торкнутися пальцем куточка його рота, і я здригнувся від несподіванки: мова маленької істоти затріпотів від мого дотику ...

Корова лежала на боці, стомлено поклавши голову на камінь, напівзаплющивши очі, нічого не помічаючи навколо, і важко дихала. Але варто було їй відчути біля морди тільце теляти, як вона змінилася: очі її широко розкрилися, і вона почала шумно його обнюхувати. З кожною секундою її інтерес зростав: вона перекотилася на груди, тикаючи в мордою в теляти і утробно гарчав, а потім почала ретельно його вилизувати ... малюк вигнув спину і за хвилину струснув головою і спробував сісти.

Я посміхався до вух. Мені ніколи не набридало знову і знову бути свідком цього маленького дива, і, здавалося, воно не може приїстися, скільки б раз його ні спостерігати ».

Адже дійсно, для фермера що ягня, що власна дитина:

«Герберт, як ні в чому не бувало, підібрався до іншої вівці, нахиляється над годівницею, пірнув під неї і його хвостик знову блаженно засмикався. Так, безперечно, стійкий ягня!

- Роб, - запитав я, коли він зловив мою другу пацієнтку, - чому ви прозвали його Гербертом?

- Так мого молодшого так звуть, і він ось теж голову нагне і ну нічогісінько не боїться ...

- Погляньте-но! - гаркнув Роб, перекрикуючи неймовірний гомін навколо. - Он стара з Гербертом. Праворуч, правіше, посеред он тієї купки!

Мені все вівці здавалися однаковими, але Роб, як і всякий пастух, розрізняв їх без найменшого праці і зразу впізнав цю парочку ».

Часом серед домашньої худоби і господарів панує дивно душевна, просто сімейна атмосфера:

«Майже відразу над краєм лощини з'явилася корова, а за нею по п'ятах крокував бик. Тед загуркотів по відру, і, на мій подив, корова припустили важким галопом. Мій пацієнт тримався трохи збоку від неї. Добравшись до старого, вона сунула голову у відро, а бик, хоча майже її переріс, підсунув ніс їй під черево і забрав в величезний рот один з сосків. Вид був на рідкість безглуздий, але корова немов не помічала, що бик, майже опустившись на коліна, смокче її, як новонароджене теля.

На нього ж цей напій надав саме заспокійливе дію, і, коли корову забрали в корівник, він пішов за нею, а потім без найменшого протесту дозволив мені протягнути йому в ніс кільце і загвинтити гвинт, який, на щастя, нікуди з кепки Герберта не покотився . ...

Я глянув на обшарпану худу фігуру старого фермера, на очі, безтурботно визирають з-під обвислих полів колишньої капелюхи.

- Містер Бакл, ви просто диво створили. Я б не повірив, якби сам не бачив! Вражаюче, як це бик ось так пішов за коровою ...

Старий усміхнувся, і на мене немов війнуло мудрістю самої землі.

- Та чого тут дивуватися-то? Як там не є натуральна штука. Корова-то йому матір'ю доводиться ».

А літні чудачки, коли не можуть зловити свиню для необхідних маніпуляцій ветеринара, приманюють її галетами:

«Дюжая міс Данн засміялася.

- Стривайте, зараз самі побачите.

Вона неквапливо попрямувала до будинку, і мені спало на думку, що ці літні панянки, хоча і не належали до типових фермерам йоркширських пагорбів, мабуть, поділяли їх глибоке переконання, що поспішати нікуди. Ось за нею зачинилися двері і почалося очікування. Незабаром я вже не сумнівався, що вона вирішила заодно випити чашечку чаю. Поступово закипаючи, я повернувся і подивився на луг, тікає по схилу до сірих дахах і старовинної дзвіниці Доллінгсфорда, що встають над деревами біля річки. Тихий світ, яким віяло від цього пейзажу, зовсім не гармоніював з моїм душевним станом.

Коли я вже перестав сподіватися, що вона коли-небудь повернеться, дюжая міс Данн спустилася з ганку з довгою циліндричною пачкою в руці і піднесла її до моїх очей з лукавою посмішкою:

- Ось від чого Пруденція ніколи не відмовиться!

Вона витягла галету і кинула її на кругляк в двох кроках перед рилом Пруденція. Та кілька секунд дивилася на жовтуватий гурток непроникним поглядом, потім повільно наблизилася до нього, уважно оглянула і взяла в рот ».

Місіс Памфрі ввічливо посміхалася, потискуючи руки подружньої пари, але, побачивши позаду них мене, вона вся засяяла.

- Ах, містер Герріот, як мило, що ви приїхали! Трики був в такому захваті, отримавши ваш лист ... Ми зараз же підемо з вами до нього! - І вона повела мене через хол, пояснюючи пошепки: - Він у малій вітальні. Говорячи між нами, звані вечори йому наскучила, але він дуже розсердиться, якщо я не приведу вас до нього хоча б на хвилинку.

Трики лежав, згорнувшись в кріслі біля палаючого каміна. Побачивши мене він стрибнув на спинку крісла, радісно дзявкаючи, і його широкий сміється рот розтягнувся до вух. Ухиляючись від його спроб облизати мені обличчя, я помітив на килимі дві порцелянові миски. В одній лежали рубані курчата - не менш фунта, а інша була сповнена накришених бісквітів.

- Місіс Памфрі! - грізно вигукнув я, вказуючи на миски.

Бідна жінка пригорнула руку до рота і позадкувала.

- Вибачте мене, будь ласка, - сказала вона жалібно, дивлячись на мене винуватими очима. - Адже це святкове частування, тому що він весь вечір буде один. І погода така холодна! - Вона стиснула руки і благально подивилася на мене.

- Я вас прощу, - сказав я суворо, - якщо ви залишите рівно половину курчат, а бісквіти приберете зовсім.

Похнюпившись, як напустував дівчинка, вона виконала моя вимога, і я не без жалю попрощався з Тріки. День був важкий, і від довгих годин, проведених на холоді, мене хилило на сон. Невелика кімната, де палав вогонь, а світло було пригашений, здалася мені куди приємніше галасливої ​​блискучою зали, і я з радістю поспав би тут годинку-другу з Тріки на колінах. Але місіс Памфрі вже вела мене назад.

- А тепер я познайомлю вас з моїми друзями.

Ми увійшли в залу, осяяну трьома кришталевими люстрами, світло яких сліпуче відбивався від кремових з золотом стін, обвішаних дзеркалами. Ми переходили від групи до групи, і я щулився від збентеження, бо місіс Памфрі кожен раз називала мене «милим добрим дядьком мого Тріки». Але або це були люди надзвичайно виховані, або вони давно звикли до дивацтв господині - в усякому разі, вислуховували вони це повідомлення з повною незворушністю.

У одній зі стін налаштовували інструменти п'ятеро музикантів, серед гостей снували офіціанти в білих куртках, тримаючи підноси, заставлені напоями та закусками. Місіс Памфрі зупинила одного з них.

- Франсуа, шампанське цьому джентльменові.

- Слухаю, мадам, - і він підставив мені свій піднос.

- Ні, ні, не ці! Великий келих!

Франсуа поспішив геть і негайно повернувся з чимось на зразок суповий тарілки на кришталевій ніжці. Ця посудина був до країв сповнений пінливим шампанським.

- Це містер Герріот. Подивіться на нього уважно.

Офіціант звернув на мене пару сумних, як у спанієля, очей і кілька секунд споглядав мою фізіономію.

- Будь ласка, позалицятися за ним. Постежите, щоб келих у нього був повний і щоб він не залишився голодним.

- Зрозуміло, мадам! - Він вклонився і відійшов.

Я занурив обличчя в крижане шампанське, а коли підняв голову, поруч стояв Франсуа і тримав переді мною піднос бутербродів з копченою лососиною.

І так тривало весь вечір. Франсуа раз у раз виникало біля мене, наливаючи мій келих або пропонуючи черговий делікатес.

Я їв, пив, танцював, базікав - і вечір промайнув, як одна хвилина. Я вже надів пальто і прощався в холі з місіс Памфрі, але тут переді мною знову з'явився Франсуа з чашкою гарячого бульйону. Мабуть, він побоювався, як би я по дорозі додому не ослаб від голоду.

<…> ... я повернувся в Скелдейл-Хаус.

- Це Аткінсон з ферми Бек, - сказав далекий голос.- Свиня у мене ніяк НЕ розродиться. З вечора тужиться. Ви приїдете?

Кладучи трубку, я глянув на годинник. Без малого два. Мене охопила тупа злоба. Порося свиня - після шампанського, копченої лососини і сухариків з чорним бісером ікри! І ферма Бек, одна з найбільш невпорядкованих ферм в окрузі. Це не чесно!

У півсні я стягнув з себе піжаму і натягнув сорочку ... »

Буває, що майже диво допомагає врятувати тварину:

«Вчерась по палісадника от такий пацюк пробігла, ну я і дістала для неї отрути. - Вона болісно проковтнув. - намішано його в миску каші, а тут сусідка до дверей підійшла. Повернулася, а Тіммі вже все зжер!

Задума фокса посилилася, і він повільно облизав губи мабуть, дивуючись, що це була за дивна каша.

Я прочитав етикетку. Назва була мені добре відомо, і воно відгукнулося в моєму мозку похоронним дзвоном - зі стількома мертвими і вмираючими тваринами пов'язувалося воно для мене. ...

- Швидше! - крикнув я. - Несіть його у двір.

Але тут же сам підняв здивованого Тіммі з постілки, вистрибнув у двері, поставив його на кругляк, стиснув між колінами, лівою рукою стиснув мордочку, а правою почав лити рідку гірчицю в куточок рота так, щоб вона стікала по задній стінці горла. Вивернутися він не міг і змушений був ковтати огидний напій. Переконавшись, що в шлунок попало не менше столової ложки, я випустив фокса.

Він тільки встиг кинути на мене один-єдиний обурений погляд, поперхнувся раз, другий, подався по бруківці в тихий куточок і там через кілька секунд очистився від неправедно з'їденого обіду.

Тіммі побрів до хати. Кілька хвилин я стежив за ним. Сівши на своєму постілки, він кашляв, пирхав, дряпав лапою рот, але ніяк не міг позбутися неприємного пекучого смаку. І з кожною секундою ставало все більш очевидним, що причину сталися з ним неприємностей він твердо бачить в мені. Коли я виходив, він спопелив мене поглядом, ясніше всяких слів промовляв: «Свиня ти, ось ти хто!»

<…>Я задумливо йшов по вулиці Тренгейт, як раптом з Гімберова двору вилетіло біле ядро, хапнув мене за кісточку і зникло так само беззвучно, як і з'явилося. Я і незчувся, як воно, шалено працюючи короткими лапами, сховалося за аркою.

Я засміявся. Згадав, тільки подумати! Але це повторилося і на інший день, і на третій, сумніватися не доводилося: фоксик спеціально чекав мене в засідці. По-справжньому він мене ні разу не вкусив - все обмежувалося суто символічним жестом, - але йому явно було приємно бачити, як я підстрибую, коли він цапа мене за ікру або просто за відворот брюк.

Мене ж навіть радувала ця вендета, яку оголосив мені жвавий песик, лише завдяки мені уник смерті. І смерті нелегкою. Адже до неминучого кінця жертви фосфорних отруєнь довгі дні, а часом і тижні мучаться від жовтяниці, постійної нудоти і наростаючою важкої слабкості.

А тому я благодушно терпів ці напади, хоча - якщо вчасно згадував - і намагався заздалегідь перейти на інший бік вулиці. І звідти нерідко бачив білого песика, що зачаївся під аркою в очікуванні хвилини, коли йому знову випаде нагода звести зі мною рахунки за звіряче над ним знущання.

Тіммі, як я переконався, належав до тих, хто не прощає ».

На жаль, не всі історії закінчуються так благополучно. Є розповіді і про загибель тварин, і про те, як важко часом ветеринара визнати свою очевидну безсилля і винести тяжкий вирок: забити худобу, приспати собаку або кішку. Але навіть ці розповіді, незважаючи на їх скорботний сюжет, виконані не тільки любові до всякої тварі і співчуття до господаря, але і смиренності перед великим таїнством смерті.

Любов до тварин ніколи не переважає у письменника над любов'ю до людини. Тварина ніколи не затуляє собою творіння і вже тим більше - Творця. Ієрархія цінностей підноситься ненав'язливо, але вибудувана вона чітко. Тому і стає він своїм серед людей традиційного виховання - фермерів, жителів патріархальної англійського села.

Прослуживши близько 40 років сільським ветеринаром в Йоркширі, Джеймс Херріот наче підбиває підсумок своєї многотрудного життя: «Мені згадалися шкільні дні і літній джентльмен, що розмовляв з нами про вибір професії. Він сказав: «Якщо ви вирішите стати ветеринаром, то багатим не будете ніколи, але зате життя у вас буде цікава і повна різноманітності» ».

Ще роботи з літератури і української мови

Реферат з літератури і української мови