Лістригони (Олександр Купрін)
І відразу в Балаклаві стає просторо, свіжо, затишно і по-домашньому діловито, точно в кімнатах після від'їзду гучних, накурено, Насмітили непрошених гостей. Виповзає на вулицю споконвічне, давньогрецьке населення, до сих пір що ховалася з якихось щілинах і заднім комірках.
На набережній, поперек її, на всю ширину, стеляться мережі. На грубих каменях мостової вони здаються ніжними і тонкими, як павутина, а рибалки повзають по ним на четвереньках, подібно великим чорним павукам, сплітаються розірвану повітряну пастку. Інші сукають мотузку на білугу і на камбалу і для цього з серйозним, діловим виглядом бігають взад і вперед по бруківці з мотузкою через плечі, безперервно суча перед собою клубок ниток.
Отамани баркасів відточують ікри гачки - іступівшіеся мідні гачки, на які, за рибальського повір'ям, риба йде набагато охочіше, ніж на сучасні, англійські, сталеві. На тому боці затоки конопатят, смолять і фарбують човни, перевернуті догори кілем.
У кам'яних колодязів, де безперервно тонкою цівкою біжить і лепече вода, подовгу, годинами, пліткують про своїх маленьких хазяйських справах худі, темнолиций, великоокі, довгоносі гречанки, так дивно і зворушливо схожі на зображення богородиці на старовинних візантійських іконах.
І все це відбувається неквапливо, по-домашньому, по-сусідськи, з віковічної звичної спритністю і красою, під нежарким осіннім сонцем на берегах синього, веселого затоки, під ясним осіннім небом, яке спокійно лежить над руїною похилих плішивих гір, що оточували затоку.
Про дачників немає і згадки. Їх точно і не було. Два-три хороших дощу - і змита з вулиць остання пам'ять про них. І все це безглузде і метушливе літо з духовою музикою вечорами, і з пилом від дамських спідниць, і з жалюгідним фліртом, і спорами на політичні теми - все стає далеким і забутим сном. Весь інтерес рибальського селища тепер зосереджений тільки на рибі.
У кав'ярнях у Івана Юрьіча і у Івана Адамовича під стукіт кісточок доміно рибалки збираються в артілі; обирається отаман. Розмова йде про паях, про половинках паїв, про мережах, про гачках, про наживки, про макрелі, про кефалі, про Лобанов, про КАМСИТ і султанка, про камбалу, білузі і морському півні. О дев'ятій годині все місто занурюється в глибокий сон.
Ніде у всейУкаіни, - а я порядно її об'їздив в усіх напрямках, - ніде я не слухав такої глибокої, повної, досконалої тиші, як у Балаклаві.
Виходиш на балкон - і весь поглинається темрявою і мовчанням. Чорне небо, чорна вода в затоці, чорні гори. Вода так густа, така важка і так спокійна, що зірки відбиваються в ній, не рябясь і не кліпаючи. Тиша не порушується жодним звуком людського житла. Зрідка, раз в хвилину, ледь розчуєш, як хлюпнет маленька хвиля об камінь набережної. І цей самотній, мелодійний звук ще більше поглиблює, ще більше насторожує тишу. Чуєш, як стабільними поштовхами шумить кров у тебе в вухах. Рипнули човен на своєму канаті. І знову тихо. Відчуваєш, як ніч і мовчання злилися в одному чорному обіймах.
Дивлюся наліво, туди, де вузьке горло затоки зникає, сузівшісь між двома горами.
Там лежить довга, полога гора, увінчана старими руїнами. Якщо придивишся уважно, то ясно побачиш всю її, подібну казковому гігантського чудовиська, яке, припавши грудьми до затоки і глибоко всунув в воду свою темну морду з настороженим вухом, жадібно п'є і не може напитися.
На тому місці, де у чудовиська має припадати очей, світиться крихітної червоною крапкою ліхтар митного кордону. Я знаю цей ліхтар, я сотні разів проходив повз нього, торкався до нього рукою. Але в дивній тиші і в глибокій чорноті цієї осінньої ночі я все ясніше бачу і спину і морду стародавнього чудовиська, і я відчуваю, що його хитрий і злісний маленький розпечений очей стежить за мною з прихованим почуттям ненависті.
В своїм серці швидко проноситься вірш Гомера про узкогорлой чорноморської бухті, в якій Одіссей бачив кровожерливих Лістрігонів. Я думаю також про підприємливих, гнучких, красивих генуезців, споруджували тут, на чолі гори, свої колосальні фортечні споруди. Думаю також про те, як одного разу бурхливої зимової ночі розбився об груди старого чудовиська ціла англійська флотилія разом з гордим чепуристим кораблем "Black Prince" [ "Чорний принц" (англ.)], Який тепер спочиває на морському дні, ось тут, зовсім близько біля мене, зі своїми мільйонами золотих злитків і сотнями життів.
Старе чудовисько в півсні мружить на мене свій маленький, гострий, червоне око. Воно видається мені тепер старим-старим, забутим божеством, яке в цій чорній тиші марить своїми тисячолітніми снами. І почуття дивної незручності опановує мною.
Лунають уповільнені, ледачі кроки нічного сторожа, і я розрізняю не тільки кожен удар його кованих, важких рибальських чобіт об каміння тротуару, але чую також, як між двома кроками він черкає каблуками. Так ясні ці звуки серед нічної тиші, що мені здається, ніби я йду разом з ним, хоча до нього - я знаю напевно - більш цілої версти. Але ось він загорнув кудись убік, в мощений провулок, або, може бути, присів на лавку: кроки його замовкли. Тиша. Морок.
Йде осінь. Вода холоне. Поки ловиться тільки маленька риба в мережки, в ці великі вази з сітки, які прямо з човна скидаються на дно. Але ось лунає слух про те, що Юра Паратіно оснастив свій баркас і відправив його на місце між мисом Айя і Ласпі, туди, де стоїть його макрельний завод.
Звичайно, Юра Паратіно - НЕ німецький імператор, що не знаменитий бас, що не модний письменник, що не виконавиця циганських романсів, але коли я думаю про те, якою вагою і повагою оточене його ім'я на всьому узбережжі Чорного моря, - я з задоволенням і з гордістю згадую його дружбу до мене.
Юра Паратіно ось який: це невисокий, міцний, просолений і просмолений грек, років сорока. У нього бичача шия, темний колір обличчя, кучеряве чорне волосся, вуса, голене підборіддя квадратної форми, з твариною угібом посередині, - підборіддя, говорить про страшну волі і великий жорстокості, тонкі, тверді, енергійно опускаються кутами вниз губи. Немає жодної людини серед рибалок спритнішим, хитріший, сильніше і сміливіше Юри Паратіно. Ніхто ще не міг перепити Юру, і ніхто не бачив його п'яним. Ніхто не зрівняється з Юрою удачливістю - навіть сам знаменитий Федір з Олеіза.
Ні в кого так сильно не розвинене, як у ньому, то спеціально морське рибальське байдужість до несправедливих ударам долі, яке так високо цінується цими солоними людьми.
Коли Юрі говорять про те, що буря порвала його снасті або що його баркас, наповнений доверху дорогою рибою, захлеснуло хвилею і він пішов на дно, Юра тільки помітить побіжно:
- А туди його, до чортової матері! - і негайно ж точно забуде про це.
Про Юру рибалки кажуть так:
- Ще макрель тільки думає з Керчі йти сюди, а вже Юра знає, де поставити завод.
Завод - це зроблена з мережі пастка в десять сажнів завдовжки і сажнів п'ять в ширину. Подробиці мало кому цікаві. Досить тільки сказати, що риба, що йде вночі великою масою уздовж берега, потрапляє, завдяки нахилу мережі, в цю пастку і вибратися звідти вже не може без допомоги рибалок, які піднімають завод з води і випрастивают рибу в свої баркаси. Важливо тільки вчасно помітити той момент, коли вода на поверхні заводу почне кипіти, як каша в казані. Якщо упустити цей момент, риба прорве мережу і піде.
І ось, коли таємниче передчуття повідомило Юру про риб'ячих наміри, вся Балаклава переживає кілька тривожних, млосно напружених днів. Чергові хлопчики день і ніч стежать з висоти гір за заводами, баркаси тримаються напоготові. З Севастополя приїхали скупники риби. Місцевий завод консервів готує сараї для величезних партій.
Одного разу рано вранці всюди - по домівках, по кавовим, вулицями - розноситься, як блискавка, слух:
- Риба пішла, риба йде! Макрель зайшла в заводи до Івана Єгоровича, до Коте, до Христо, до Спіро і до Капітанакі. І вже, звичайно, до Юри Паратіно.
Все артілі йдуть на своїх баркасах в море.
Решта жителів поголовно на березі: люди похилого віку, жінки, діти, і обидва товстих шинкаря, і сивий кав'ярника Іван Адамович, і аптекар, зайнята людина, який прибіг похапцем на хвилинку, і добродушний фельдшер Овсій Маркович, і обидва місцевих доктора.
Особливо важливо те обставина, що перший баркас, який прийшов в затоку, продає свою здобич за найдорожчою піні, - таким чином, для чекати на березі з'єднуються разом і інтерес, і спорт, і самолюбство, і розрахунок.
Нарешті в тому місці, де горло бухти звужується за горами, показується, круто огинаючи берег, перший човен.
- Звичайно, це Гена.
У рибалок є свій особливий шик. Коли улов особливо багатий, треба не увійти в затоку, а прямо влетіти на веслах, і троє веслярів розмірено і часто, все як один, напружуючи спину і м'язи рук, нагнувши сильно шиї, майже закидаючи назад, змушують човен швидкими, короткими поштовхами мчати по тихої гладі затоки. Отаман, обличчям до нас, гребе стоячи; він керує напрямком баркаса.