Французький роман Анжеліка анн і серж Голон короткий зміст твору
Французький роман Анжеліка Анн і Серж Голон
Хоча сам Людовик "скромно" говорив про себе: "Вище світу, але нижче бога!" - його оточення могло поставити під сумнів справедливості даного визнання. Придворні, удостоєні честі бути присутнім на богослужінні в палацової капелі, поверталися спиною до вівтаря, щоб не опинитися стоять спиною до короля. Бог міг милостиво пробачити неввічливість, але король - ніколи!
Короля-годувальника дворяни підносили на п'єдестал божества саме для того, щоб плазувати перед ним представники знаті виглядали в своїх власні очах не лакеями, а як би жерцями. Культ короля тим самим став необхідністю.
Всевладдя Людовика XIV визначалося тим, що в західну годину феодалізму дворянство вже не могло обійтися без монарха-благодійника, подібно до того як народжувалася буржуазна Франції в світанковий свій час ще не могла обійтися без государя, утілював в собі вікову боротьбу за життєво важливе для неї єдність країни , за знищення сепаратизму.
В кінцевому рахунку Король-Сонце залишив своєму наступнику тягар зовнішньополітичних ускладнень, порожню скарбницю, жебрачку село і зростаюче невдоволення буржуазії. (Поширена в українські часи версія, давно оспорена багатьма дослідниками. Дійсно, роки регентства почалися з економічної кризи, а недавно завершилася війна за іспанську спадщину була для Франції швидше невдалою. Однак буквально через кілька років Франція відновила свій економічний потенціал - значить, залишалася міцна основа , і країна була відмінно захищена від нападів, адже жодна ворожа армія не переступала кордонів Франції аж до революційних подій. - Прим. ред.)
Воістину широке і вдячне поле фактів, явищ, доль, образів, що чекають художника-побутописця.
На жаль, Людовику XIV не дуже пощастило в романі (мова йде тільки про перший роман серії "Анжеліка". - Прим. Ред.). Він показаний Новомосковсктелям в сцені аудієнції, даній Анжеліці, яка намагається врятувати свого чоловіка. Долаючи почуття неповноцінності, яке швидко змінюється роздратуванням, що переходить в гнів, молодий король проговорюється Анжеліці, що йому як підданих всього потрібніше "злісні, але приборкані і закуті в ланцюги тварини".
Торжество класичного французького абсолютизму нерозривно пов'язане з Людовіком XIV, час якого недарма часто називають "століттям Людовика XIV". Однак в романі осередком влади зображується зовсім не Людовик XIV. (Природно, адже фактичним главою держави був тоді Мазаріні. - Прим. Ред.)
Були часи, коли французи вважали уособленням державної влади першого міністра його величності. З легкої руки Дюма народилася сюжетна традиція, що вимагає змов і злодіянь, в центрі яких стояла б прихована за лаштунками фігура могутнього міністра, відтісняють на задній план короля і керує своїми всюдисущими і спритнішими клевретами.
Але якщо старовинний театр ніяк не обходився без таких персонажів, як перший коханець і старий резонер, то історичний роман міг би без жодного збитку обійтися без "лиходія-міністра".
Проте один з персонажів роману, д'Андіжос, повернувшись з Парижа, довірчо повідомляє друзям: "Мессир Фуке - ось хто зараз справжній король. Принци благоговеют перед ним". Відповідно до цієї фразою роман малює всю Францію обплутаної мережами Фуке ще до смерті Мазаріні. Його шпигуни, його наймані вбивці всюди, і навіть брат короля входить в їх число. Зі шпагою в руці він ганяється за злощасної Анжелікою по залах і переходах похмурого Лувра. Віссю сюжету стає драматичний конфлікт між беззахисною Анжелікою і невідступно переслідують її всемогутнім Фуку, який підозрює, що вона проникла в його таємницю.
Такі факти, які малюють історію Фуке. Справжній Фуке був спритним ділком і безсоромним казнокрадом, але аж ніяк не тим таємним володарем країни, який на сторінках роману з'являється прихованим від поглядів, але всевидячим деспотом, наділеним безмежною владою.
Ще неймовірніше перетворення принців королівської крові Конде і Філіпа Орлеанського в раболіпних клевретів того ж Фуке, і справа тут не в одних тільки хронологічних недоладності.
Мемуари Сен-Симона, мадам де Ментенон і інших представників вищої знаті переконують нас, що родова аристократія ставилася з непревозмогаемим огидою до так званим "фінансистам", яких ще Рішельє називав "п'явками на тілі нації". Для принца Конде і людей його кола Фуке був і залишався хоч і міністром, але безрідним вискочкою, ватажком банди знехтуваних відкупників, що мають недозволену зухвалість бути багатшими володарів стародавніх фамільних гербів. Перекреслювати станове упередження - значить не розуміти духу чванливого століття. (Але ж Фуке не простий банкір, він тримає в руках ключ від королівської скарбниці, він впливова людина. Чванство аристократії теж проявлялося досить вибірково. Ті ж Тюренном і Конде вважали для себе дуже почесним, якщо Кольбер - теж виходець з буржуазії - особисто відповідав на їхні листи, хоча це було вже пізніше, при повній владі Людовика. - Прим. ред.)
Паразитичним звичаям знаті і дворянства протистоїть як позитивного героя граф де Пейрак, чоловік Анжеліки. Цей нащадок древніх графів Тулузских і носій їх титулу робить свій замок притулком муз. Він поєднує старовинні традиції провансальської куртуазної поезії і широкі наукові інтереси з епікурейським духом Відродження. Чудовий наїзник і фехтувальник, поет і співак, він справжній наступник своїх предків-трубадурів. Воюючи проти скотинячої грубості феодальних звичаїв, він долучає своїх земляків до мистецтва та літератури, в своїх бесідах розвиває тему любові в естетичному і етичному плані.
Пейрак-мандрівник побував у далеких заокеанських землях. Для нього жага знань настільки ж характерна, як і потяг до мистецтва. Володіючи дванадцятьма мовами, він добре знайомий з науковою літературою свого часу. Він робить ряд відкриттів у фізиці і математиці, конструює нові машини і невпинно експериментує в своїй лабораторії. Цей більш ніж дивний аристократ уособлює собою безпрецедентне з'єднання наукового новаторства з кипучої підприємницькою діяльністю Гірничі промисловці і металурга, домігшись саме таким шляхом багатства. Вільнодумний вчений, Пейрак знущається над алхімією і схоластикою. Повстаючи проти того, що будь-яка істина, яка не узгоджується з теологією, ошельмовивается і відкидається, Пейрак рішуче вимагає раз і назавжди відмежувати сферу науки від сфери релігії, порвати ту ланцюг, яка пов'язує пізнання з вірою.
Особливі причини живлять ненависть Пейрака до релігійного фанатизму і деспотизму церкви. Він відчуває себе спадкоємцем високої культури Альбигойского Півдня, колись нещадно розтоптаної хрестоносцями Півночі, спаливши і розграбували міста і селища його рідного краю, які знищили тисячі людей. Хромая нога і спотворили обличчя рубець нагадують йому про те, що в будинок його годувальниці-гугеноткі увірвалися несамовиті католики, перебили її сім'ю і викинули з вікна другого поверху немовля, довіреної її піклуванню.
Не дивно, що архієпископ Тулузький бачить в особі Пейрака ворога, обурюється безбожними зборищами в його замку, гріховними настановами в вільного кохання, незалежними поглядами і, науковими дослідами зухвалого графа - не те алхіміка, не те сподвижника сатани. Наділивши Пейрака всі переваги і чеснотами, непомірно розсунувши кордону його творчих і пізнавальних можливостей, творці роману тим самим перетворили свого позитивного героя в героя ідеального. Якщо його імпонує благородство і висока людяність викликають довіру, то різнобічність його талантів, перед якою тьмяніє навіть універсалізм титанів Відродження, сприймається з неминучим сумнівом. (Багатогранна діяльність і універсальність знань була для вчених того часу не таким вже рідкісним явищем. Можна назвати Ньютона, Гука і Лейбніца. Та й хіба сам Жоффрей не говорив, що йому ближче епоха Відродження? Але ідеальним героєм Жоффрея теж не назвеш, про що говорить епізод з Массне, а також необережність у відносинах з королем.- Прим. ред.) Закон збереження матерії знаходить закінчено влучний вислів в недбало кинутої репліці Пейрака. Визнаючи геніальність Декарта, він критично відгукується про його заслуги фізика і дещо зверхньо картає вченого за вихревую теорію, що представляє відступ від системи Коперника і в той же час поступку церкви. Говорячи про те, що повітря і порожнеча - поняття не тотожні і повітря має вагу, Пейрак валить в збентеження свого співрозмовника-ченця, але не згадує при цьому про роль Блеза Паскаля в даному відкритті. У лабораторії Пейрака - плавильна піч, вдосконалена їм на основі старокітайского зразка. На його руднику здійснюється полуфантастический процес видобутку золота, і там же застосовується парова машина, побудована за його власними кресленнями. В даному випадку ряд реальних пізніших досягнень науки попросту антиципировать і піднесений Пейрак (який навіть посилається на вчених, що жили в більш пізній час). (Пейрак дійсно посилається на Йенса Берцеліуса (1779-1848), проте все решта - Декарт, Коперник, Піко делла Мірандола - жили раніше описаних подій. Купелирование - метод виділення золота або срібла з свинцевих руд, - цілком реальний і застосовувався задовго до XVII століття . Перша машина, яка використовує пар для підйому води з шахт, була запатентована Девідом Рамсея в Англії в 1630 році, проект ще одного подібного пристрою належить Едуарду Сомерсету (1661 рік). Причому працював цей насос саме так, як описано в романі. Ідея буквально носила сь в повітрі, тим більше барон де Сансі каже, що Пейрак сконструював свою машину після поїздки в Англію. Що ж стосується недбало кинутого зауваження про збереження матерії, подібна думка звучала б цілком природно навіть в устах давньогрецького вченого, тим більше в устах вченого сімнадцятого століття . Заслуга Лавуазьє, який жив сторіччям пізніше, полягає саме в тому, що він провів строгий науковий експеримент, переклав це судження в ранг закона.- Прим. ред.) Архієпископ Тулузький недаремно брав під сумнів як наукові відкриття Пейрака, так і походження його багатства. І справді, це багатство можна пояснити ні добуванням золота з худих поліметалічних руд Франції, ні перепродажем контрабандного іспанського золота (ціна якого була значно нижче французького лише під кінець давно що минув XVI століття).
Трагічний поворот в долі Пейрака і Анжеліки, мужня стійкість головної героїні в боротьбі з обрушився на неї нещастям і разом нагрянула убогістю, ходіння по муках в марних пошуках справедливості, моральне самотність перед глухою стіною загального байдужості і страху, приниження, пережиті в жахливих джунглях придворного суспільства , і, нарешті, розповідь про те, як сталося королівське правосуддя, - все це майстерно написані сторінки.
У своєму вступному слові голова суду канцлер Сегье нагадує суддям, що існує два правосуддя: звичайне і особливе, королівське, що захищає непорушність церкви і держави. Сутність цього особливого правосуддя розкрив Рішельє, який роз'яснив, що в справах державних немає місця ні почуттю людської жалості, ні обтяжливим пошуків доведеності злочину. У справах такого роду здогад і припущення провини - цілком достатня підстава для суворого вироку. І якщо встановлення судової істини замінювалося однієї лише гіпотезою провини, а суд виходив з презумпції винності обвинуваченого, уособленням правосуддя в справах надзвичайних служили вже не повільні терези Феміди, а швидкий помах караючого меча.
Судовий архів зберіг спогад про городянина, простодушно який заявив слідчому: "Якби мене звинуватили в крадіжці дзвонів Собору Паризької богоматері, я б вважав за розумним скоріше сховатися". Природно, що ні очевидні докази невинності підсудного Пейрака, ні блискуче красномовство його захисника Дегре були здатні похитнути або хоча б пом'якшити заздалегідь вирішеним вирок. Понаторевшіе в парламентському крутійстві суддівські наполегливо викривали підсудного в презирстві, до релігії, в приховуванні джерел багатства, нажитого за сприяння сатани - явного співучасника бісівських дослідів, в диявольською гордині, зносинах з іноземними єретиками, в провансальської сепаратизмі і намір підняти повстання в Лангедоке. Прискореному правосуддя сприяє страх божий. Він пронизує собою звинувачення, він дає себе знати в інквізиторських прийомах дізнання.
Історичний роман, який доносить до Новомосковсктеля дихання віддаленого століття і змушує його співпереживати разом з героями їх травлення і негаразди, є, безперечно, бажаним для Новомосковсктеля, але, на жаль, далеко не частим літературним явищем. До таких романів слід віднести і "Анжеліку".
Читач може поскаржитися на те, що цікава, яскраво написана повість про минуле, на жаль, зустрічається все ще рідко. Історик, однак, має право помітити, що захопливість розповіді про минуле аж ніяк не виключає правди факту, достовірності розказаного. Він не помилиться, якщо стане переконувати, що справжня історична дійсність відкриває найбільший простір фантазії художника.
І сприйняття рядового Новомосковсктеля, і оцінка історика однаково справедливі. Поки історик чекає від романістів бажання і вміння примирити художній вимисел і історичну істину, Новомосковсктель з нетерпінням чекає нових і цікавих книг. І може бути, прочитавши книгу про давнє часу, в якій цікаве не завжди збігається з достовірним, Новомосковсктель захоче дізнатися, як же все це було насправді. Рядками нашого передмови ми спробували в міру наших сил відповісти на це питання.