Чому я не можу жити як раніше
У кожного з нас свій життєвий шлях. На ньому нас чекають різні зустрічі, моменти щастя і радості, смутку і біди. Як намистинки нанизуються на нитки, так і ці події і зустрічі нанизуються на нитку нашого життя. Перебираючи їх, як чотки, в кінці свого шляху ми зможемо оцінити, наскільки гідною вийшла наше життя.
Є хлопець. Він незвичайний - у нього немає повноцінних ніг і рук. Він таким народився, і батьки не змогли перенести цю біду - вони відмовилися від нього. Усе своє свідоме життя він прожив в інтернаті для інвалідів в статусі сироти. У тринадцять років захворів на лейкемію. Переміг цю хворобу. Він досі згадує, як чіплявся за життя, з якою пристрастю і прагненням вижити терпів дикий біль хіміотерапій. Виявляється, якщо ти терпиш біль і не колеш знеболюючі, шанс вижити у тебе вище. Він відчув це на власній шкурі.
Одного разу в «Однокласниках» хлопчик знайшов своїх батьків. У них є друга дитина, здоровий, у них дружна і досить забезпечена родина. В них все добре. Після дзвінка хлопчика мама довго плакала, довго готувалася, але все-таки знайшла в собі сили провідати сина в інтернаті. Потім ще неодноразово батьки приїжджали до сина.
Наближався шістнадцятиріччя - час залишати інтернат. Хлопці з таким діагнозом, як у хлопчика, потрапляють в будинок престарілих. Це означає, що твоє життя відтепер обмежується територією в кілька поверхів, оточенням літніх і хворих людей. Ти навряд чи будеш часто покидати цей «будинок», і роки будуть йти, по суті, повз тебе.
Важлива деталь - незважаючи на свою недугу, хлопчик чудово малював. Він займав перші місця на різноманітних конкурсах і олімпіадах і мріяв стати художником.
Батьки, керівництво інтернату, однокласники - все готували хлопчика до його неминучої долі. Така система, і з такими недугами, як у тебе, один шлях - жити повз життя.
Хлопчика перевели в будинок для людей похилого віку. Він став стукати в усі інстанції, знаходити знайомих і знайомих знайомих, домагаючись надходження в художнє ПТУ. Адже можливі виключення! Він сам може повністю обслужити себе, і він хоче стати художником.
Хлопчик поступив в ПТУ. Він став кращим учнем на курсі. Його дипломна робота - ікона - отримала найвищу з оцінок. Хлопчик познайомився з дівчиною, одружився. Йому вже 21 рік, він закінчив ПТУ, у нього є сім'я і навіть робота. Непостійна, але все ж є.
Його дружина вагітна. Аби не допустити бути тягарем, хлопець почав шукати можливості зробити операцію, щоб ходити. Лікарі столичної клініки сказали, що шансів «зробити ноги» немає, але ось «зробити руки» вони можуть. Він відмовився - з новими руками він вже не зможе так малювати. Він провів місяць в столиці в пошуках можливості зробити операцію на ногах. Поки йому все відмовили. Він поїхав додому, але щось підказує мені, що це тільки початок його нової історії.
Є жінка. У неї був син. Він хворів на рак. (В чорнових варіантах цієї замітки залишилися мої фрази «є син, йому зараз шість років, вони борються зі смертю». Ці слова тепер я ставлю в дужки і пишу - у неї був син, і він помер від раку.) Вони боролися зі смертю два роки. Вони поміняли незліченну кількість лікарень, їх кілька разів, іноді безчесним шляхом, виписували і відправляли додому. Вони не здавалися. Збирали консиліум з шістнадцяти лікарів, змушували повірити в їхнє життя. Вони виїхали з країни, продали все своє майно і три місяці лікувалися в закордонній клініці.
Лікар-куратор під кінець лікував хлопчика безкоштовно - у них не вистачало грошей навіть на продукти. Лікар вірив в чудеса і говорив, що ніколи в своїй практиці він не зустрічав людей з таким пристрасним бажанням жити. Він хотів їм допомогти. Коли хлопчик помирав, у нього відмовили всі внутрішні органи, він захлинався кров'ю, але серце билося ще близько десяти хвилин. Лікар - дитячий онколог, дорослий чоловік під два метри зросту - довго плакав в коридорі.
Тепер вона повернулася додому. Після двох років, проведених в лікарнях, розлучення з чоловіком, переїзду в Лондон, життя за графіком хімія - тромби - хімія - тромби, безсонних ночей (вона спала по дві години на добу близько п'яти місяців), з величезними боргами і тілом свого сина вона повернулася в маленьке містечко біля моря. Старенькі батьки, шафи, забиті дитячими речами, іграшки по всіх кутках, здоровенну валізу з іноземною бирочкой - ось і все, що залишилося в її житті. І це не фінальний кадр зворушливого фільму, це абсолютна і безповоротна реальність. З якої потрібно, доводиться жити.
Чому саме мій син? Це питання ми відклали. Навіщо жити? Вона намагається подолати бажання закінчити цю життя швидко і безповоротно. І вже за це слава Богу. Що робити далі?
Є дівчина. Вона нічим не вирізняється з-поміж нас. У міру красива, приємна зовні. Ця дівчина допомагає літнім людям. Її душі близькі і зрозумілі їхні переживання, її слова підтримки зміцнюють їх на шляху до вічності. Нещодавно вона розповіла про свою нову знайому - літній жінці з поганою пам'яттю, яка кожного разу зустрічає її як незнайому. Ось уже більше трьох місяців вони кожен раз зустрічаються заново. Дівчина вже щиро прив'язалася до своєї літньої знайомої, тому що кожна зустріч дарує їй щось особисте, важливе для неї. А ось старенька кожен раз знайомиться з нею заново. Кілька днів я осмислював скромна розповідь цієї дівчини: переді мною був живий приклад щирої, нетщеславной допомоги ближньому. Адже всі ми чекаємо віддачі від того, кому допомагаємо. Нам приємно побачити посмішку або почути: «Я чекав тебе». Або хоча б дізнатися, що твоє ім'я запам'ятали. У цьому ж випадку кожен раз знайомство відбувається заново. І знову доводиться за одну зустріч проходити шлях від знайомства - до щирої, відвертої розмови. Навряд чи я знайшла б в собі сили на таке.
Є літня жінка. Зараз їй близько п'ятдесяти, і вже понад двадцять років обидві її дочки живуть окремо від неї, в далекому Ізраїлі. Так вийшло. Все життя ця жінка пропрацювала в торгівлі, займаючи великі і дуже великі посади, і сьогодні, перенісши п'ять операцій з видалення ракової пухлини на горлі, втративши смак і нюх, вона зі сміхом згадує безліч ковбас і сирів, які перепробувала за життя. Збір грошей, всі операції і сеанси хіміотерапії вона переживає сама. Життя звела мене з нею одного разу, коли вона дала притулок мене, абсолютно чужу людину, на ніч. Ми провели вечір, згадуючи її життя, дочок, поїздки і смак різної їжі. Хоча лікарі вже не раз відмовляли їй в лікуванні, я не відчула зневіри або туги в її душі. Зате відчула тепло і турботу людини, який дуже точно знає, що таке горе. Мені здається, її душа після всіх випробувань стала така тонка-тонка. вже готова. Жуючи смачний бутерброд на її кухні рано вранці, я раптом чітко зрозуміла, що моїй душі ще дуже багато чому треба навчитися в цьому світі.
Мені більше не потрібні екстрим і гострі відчуття. Мені вистачає їх і в житті. Я майже перестала ходити в кіно, мені здаються примітивними емоції і почуття головних героїв, які видавлюють сльози з глядачів. Я перестала дивитися трилери і детективи, де мало любові і багато болю. Навіщо? Невже всім нам, тим, хто сидів у кінозалі, не вистачає бід в нашому власному житті? Нам потрібно шукати їх, щоб отримувати смак життя? Інакше занадто прісно, так?
Я більше не можу жити так, як раніше. Ці зустрічі, ці живі, чи не кіношні приклади людської стійкості, віри, любові допомагають мені хоч трохи наблизитися до розуміння того, що означає - стати людиною живим. Тим самим справжньою людиною, про яку ми часто чуємо в проповідях.
І я вдячна за ці зустрічі-діаманти на ниточці моєму житті, які тепер не дають мені права залишатися незмінною.