Володимир маяковский - флейта-хребет (поема) Новомосковскть вірш, текст вірша поета класика на
За всіх вас,
які подобалися або подобаються,
збережених іконами у душі в печері,
як чашу вина в застільної Здравица,
підносив віршами наповнений череп.
Все частіше думаю -
чи не поставити краще
точку кулі в своєму кінці.
Сьогодні я
на всякий випадок
даю прощальний концерт.
Пам'ять!
Збери у мозку в залі
улюблених невичерпні черги.
Сміх з очей в очі лей.
Колишніми весіллями ніч ряди.
З тіла в тіло веселощі лийте.
Нехай не забудеться ніч ніким.
Я сьогодні буду грати на флейті.
На власному хребті.
Версти вулиць помахами кроків мну.
Куди піду я, це пекло танучи!
Якому небесному Гофману
вигадав ти, проклята ?!
Буре веселощів вулиці вузькі.
Свято ошатних черпав і черпав.
Думаю.
Думки, крові згустки,
хворі і спраглі, лізуть з черепа.
мені,
чудотворцеві всього, що святково,
самому на свято вийти не з ким.
Візьму зараз і грохнусь навзнак
і голову вимозжу кам'яним Невським!
Ось я богохуліл.
Кричав, що бога немає,
а бог таку з пеклових глибин,
що перед нею гора захвилюється і диригент,
вивів і звелів:
люби!
Бог задоволений.
Під небом в крутіше
змучена людина здичавів і вимер.
Бог потирає долоні ручок.
Думає бог:
постривай, Сміла!
Це йому, йому ж,
щоб не здогадався, хто ти,
вигадав дати тобі справжнього чоловіка
і на рояль покласти людською мовою ноти.
Якщо раптом підкрастися до дверей спаленої,
перехрестити над вами стьобані одеялово,
знаю -
запахне шерстю смаленим,
і сіркою іздимітся м'ясо диявола.
А я замість цього до ранку раннього
в жаху, що тебе любити повели,
метався
і крики в рядки вигранівал,
вже наполовину божевільний ювелір.
У карти б грати!
У вино
виполоскати горло серця ізоханному.
Не треба тебе!
Не хочу!
Все одно
я знаю,
я скоро здохну.
Якщо правда, що є ти,
боже,
Боже мій,
якщо зірок килим тобою витканий,
якщо цього болю,
щодня множимо,
тобою послана, господи, катування,
суддівську ланцюг одягни.
Жди мого візиту.
Я акуратний,
не забарилися ні на день.
Слухай,
Всевишній інквізитор!
Рот затисну.
Крик жоден їм
не випущу з покусані губ я.
Прив'яжи мене до комет, як до хвостів
кінським,
і вимчі,
рвя про зоряні зуби.
Або ось що:
коли душа моя виселиться,
вийде на суд твій,
вихмурясь тупенький,
ти,
Чумацький Шлях перекинувши шибеницею,
візьми і вздерні мене, злочинця.
Роби що хочеш.
Хочеш, четвертий.
Я сам тобі, праведний, руки помию.
тільки -
чуєш! -
прибери прокляту ту,
яку зробив моєї любимою!
Версти вулиць помахами кроків мну.
Куди я подінуся, це пекло танучи!
Якому небесному Гофману
вигадав ти, проклята ?!
І небо,
в димах забившее, що блакитно,
і хмари, обдерті біженці точно,
визарю в мою останню любов,
яскраву, як рум'янець у сухотного.
Радістю покрою рев
скопа
забули про будинок і затишку.
люди,
слухайте!
Вилезьте з окопів.
Після довоюете.
Навіть якщо,
від крові хитний, як Бахус,
п'яний бій йде -
слова любові і тоді не ветхі.
Милі німці!
Я знаю,
на губах у вас
гетівського Гретхен.
француз,
посміхаючись, на багнети мре,
з посмішкою розбивається підстрелений авіатор,
якщо згадають
в поцілунку рот
твій, Травіата.
Але мені не до рожевої м'якоті,
яку сторіччя вижуют.
Сьогодні до нових ніг ляжте!
Тебе співаю,
нафарбовану,
руду.
Може бути, від днів цих,
страшних, як багнетів вістря,
коли століття вибілити бороду,
залишимося тільки
ти
і я,
кидається за тобою від міста до міста.
Будеш за море віддана,
сховаєшся у ночі в норі -
я в тебе в цілому крізь тумани Лондона
вогняні губи ліхтарів.
У спеці пустелі витягнеш каравани,
де леви напоготові, -
тобі
під пилом, вітром рваною,
покладу Сахарою палаючу щоку.
Посмішку в губи вкладеш,
дивишся -
тореадор хороший як!
І раптом я
ревнощі метну в ложі
мрущіх оком бика.
Винесеш на міст крок розсіяний -
думати,
добре внизу б.
Це я
під мостом розлився Сеною,
покликом,
Скелі гнилі зуби.
З іншим зажгешь в вогні рисаків
Стрілку або Сокольники.
Це я, піднявшись туди високо,
місяцем мучуся, який чекає і голенький.
сильний,
знадоблюся їм я -
велять:
себе на війні убий!
останнім буде
твоє ім'я,
запеченою на видерти ядром губі.
Короною закінчу?
Святий Оленою?
Буре життя осідлавши вали,
я - рівний кандидат
і на царя всесвіту,
і на
кайдани.
Бути царем призначено мені -
твоє личко
на сонячному золоті моїх монет
велю народу:
викарбували!
А там,
де тундрою світ вилиняв,
де з північним вітром веде річка торги, -
на ланцюг надряпав ім'я Ліліна
і ланцюг уздоровлю в темряві каторги.
Слухайте ж, забули, що небо блакитно,
вищетінівшіеся,
звірі точно!
Це може бути,
остання в світі любов
визарілась рум'янцем сухотного.
Забуду рік, день, число.
Замкнися самотній з аркушем паперу я.
Творити, просвітлених стражданням слів
нелюдського магія!
Сьогодні, тільки увійшов до вас,
відчув -
в будинку негаразд.
Ти щось таїла в шовковій сукні,
і ширився в повітрі запах ладану.
Рада?
холодне
«Дуже».
Сум'яття розбита розуму огорожа.
Я відчай громозжу, Горящі і ліхорадочен.
Послухай,
все одно
не сховаєш трупа.
Страшне слово на голову лавь!
Все одно
твій кожен м'яз
як в рупор
сурмить:
померла, померла, померла!
ні,
відповідай.
Не бреши!
(Як я такий піду назад?)
Ямами двох могил
вирилісь в особі твоєму очі.
Могили глиб.
Нема дна там.
здається,
Рухну з помосту днів.
Я душу над прірвою натягнув канатом,
жонглюючи словами, захитався над нею.
знаю,
любов його зносила вже.
Нудьгу вгадую по стількох ознаками.
Вимолоді себе в моїй душі.
Святу тіла серце визнакомь.
знаю,
кожен за жінку платить.
нічого,
якщо поки
тебе замість шику паризьких суконь
одягну в дим тютюну.
Любов мою,
як апостол свого часу,
по тисячі тисяч рознесу доріг.
Тобі в віках уготована корона,
а в короні слова мої -
веселкою судом.
Як слони стопудово іграми
завершували перемогу пірровою,
Я ходою генія мозок твій вигроміл.
Даремно.
Тебе не вирву.
Радуйся,
радуйся,
ти доконала!
тепер
така туга,
що тільки б добігти до каналу
і голову сунути воді в оскал.
Губи дала.
Як ти груба ними.
Доторкнувся і охолов.
Ніби цілу покаянними губами
в холодних скелях висічений монастир.
заплескали
двері.
Увійшов він,
веселощами вулиць зроше.
Я
як надвоє розколовся в зойку,
Крикнув йому:
"Добре!
Піду!
Добре!
Твоя залишиться.
Ганчірок нашої їй,
боязкі крила в шовках зажиріли б.
Стережися, щоб не спливла б.
Каменем на шиї
навесь дружині перлів намист! »
Ох, ця
ніч!
Відчай стягував тугіше й тугіше сам.
Від плачу мого і реготу
морда кімнати викосили жахом.
І баченням вставав віднесений від тебе лик,
очима визаріла ти на килимі його,
ніби вимріяв якийсь новий Бялик
сліпучу царицю Сіону евреева.
У борошні
перед тією, яку віддав,
уклінний винік.
Король Альберт,
Усі міста
віддав,
поруч зі мною задаренний іменинник.
Визолачівайтесь в сонце, квіти і трави!
Весеньтесь життя всіх стихій!
Я хочу одного отрути -
пити і пити вірші.
Серце обікрали,
всього його позбавивши,
вимучив душу в маренні мою,
прийми мій дар, дорога,
більше я, може бути, нічого не придумаю.
У свято фарбуйте сьогоднішнє число.
творити,
розп'яття рівна магія.
бачите -
цвяхами слів
прибитий до паперу я.
Аналіз поеми «Флейта-хребет» Маяковського
В. Маяковський завжди сприймався в суспільстві як зухвалого і викликає хулігана. Створений ним самим образ, здавалося б, перекреслював саму можливість виникнення чистого і світлого почуття. Проте поет все життя страждав від нерозділеного кохання до Л. Брик. У момент знайомства жінка вже була заміжня, але це анітрохи їй не заважало. Ліля дотримувалася досить вільних поглядів на любовні відносини. Роман з Маяковським вона вважала просто черговим незначним захопленням. Поет же вперше був змушений визнати, що повністю поглинений пристрастю. «Любовний трикутник» став незмінною темою для обговорення в суспільстві. Поет знав, що над ним сміються, і божеволів від ревнощів. Він присвятив Л. Брик велику кількість віршів, одне з них - «Флейта-хребет» (1915 г.).
У «Пролозі» Маяковський вимовляє символічний тост за всіх жінок. Він натякає про своє можливе самогубство ( «поставити ... точку кулі») і попереджає, що твір може стати «прощальним концертом».
Маяковський відрікається від колишніх переконань, спрямованих проти любові. Він розуміє, що вона лежить в основі всіх вчинків людей. Учасники Першої світової війни, незважаючи на всю їх жорстокість і холоднокровність, вмирають з ім'ям і образом улюблених жінок. Це надає їх останнім хвилинам сенс і наповнює серця щастям. Поет вважає, що його почуття глибше і сильніше за всіх інших. Використовуючи яскраві образи і порівняння, він зображує нерозривний зв'язок між собою і коханою жінкою ( «тебе в цілому крізь тумани», «розлився Сеною», «твоє личко на ... золоті моїх монет»).
Маяковський описує і одне з холодних побачень з Л. Брик, яке перервано приходом чоловіка. Сучасники стверджували, що поет сам влаштовував жінці скандали. Можливо, у вірші звучать його реальні слова: «Добре! Піду! Добре!".
Поет в люті залишає подружжя і прямує додому, намагаючись виплеснути відчай у віршах. Творчість залишається для нього єдиним засобом, яким він може привернути до себе кохану. Незважаючи на складні взаємини, Л. Брик дійсно поважала твори Маяковського.
«Флейта-хребет» - один з перших віршів Маяковського в жанрі любовної лірики. Страждання поета тривали всю його життя і закінчилися передбаченим дуже давно самогубством.