Ти начисто облуди позбавлена ​​- Євген Євтушенко

Ти начисто облуди позбавлена,
коли мовчиш з поглядом напруженим,
як позбавлена ​​облуди тиша
беззоряної вночі в місті спаленому.

Він, цей місто, - минуле твоє.
У ньому ти майже ні разу не сміялася,
кидалася то в шиття, то в забуття,
то бунтувала, то знову впокорилися.

Ти жити намагалася з останніх сил,
але, відкидаючи все живе похмуро,
Він, цей місто, на тебе тиснув
похмурістю своєї архітектури.

У ньому зсередини був замкнений кожен будинок.
У ньому було все недобре навченим.
Він не приховував свій тяжкий надлом
і ненависть до всіх, хто не надламана.

Тоді ти вночі підпалила його.
Злякано від полум'я метнулася,
і я був просто першим, на кого
ти, тікаючи, в темряві натрапила,

Я обняв всю тремтячу тебе,
і ти до мене покірливо притулилася,
ще не розуміючи, не люблячи,
але, як звір, дякуючи за жалість,

І ми з тобою пішли. Куди пішли?
Куди очі дивляться. Але раз у раз
оглядалася ти, як там, далеко,
зловісно твоє минуле горіло.

Воно згоріло до кінця, дотла.
Але з того часу одне мене тиранить:
туди, де неостиглого зола,
тебе, як зачаровану, тягне.

І начебто ти зі мною, і начебто немає.
Насправді я тобою кинутий.
Несучи в руці блакитне світло,
по попелища минулого ти бродиш.

Що там тобі? Там порожньо і темно!
О, минулого таємнича сила!
Ти не могла його любити саме,
ну а його руїни - полюбила.

Могутні попіл і зола.
Вони в собі, напевно, щось ховають.
Над тим, що так відчайдушно спалила,
по-дитячому поджігательніца плаче.